Священики в Академії

У одній зі своїх сумновідомих статей Олесь Бузина згадував про те, що наш з вами навчальний заклад не має нічого спільного зі славетною Академією XVII ст., крім приміщення. Як завжди,
він не мав рації, бо існують ще й інші точки подібності. І одна з них – це присутність священиків у навчальному процесі.
Щороку першокурсникам читають кілька лекцій. Одну з них мав католицький священик, ректор Українського католицького університету Борис Гудзяк. Цьогоріч він розповів студентам про загальні етичні цінності, закликав дбати про своє моральне обличчя і побажав їм успіху в навчанні та житті. Цей захід був добровільним до відвідування, як і всі лекції НаУКМА.
Але першокурсників гуманітарного факультету згодом чекала одна несподіванка. Перед церемонією вручення студентських посвідчень о. Богдан прочитав їм молитву, тобто благословив на добрі вчинки. Однак одна студентка-єврейка розцінила це як зазіхання на її релігійні права та після слів «А зараз прозвучить молитва…» вибігла з аудиторії. Проте Вікторія Резніченко, голова студентського православного братства стверджує, що для цього не було підстав: «То була молитва, на котрій може бути присутньою людина будь-якого віросповідання. За приклад цьому служить щорічна молитва за Україну на День незалежності, яка проходить у Софійському соборі, що є православним храмом, і на ній присутні усі очільники різних конфесій України, зокрема і равин» . Однак це вже не було повністю добровільним заходом: студентів не
попередили про цю подію.
Очевидно, що значного обмеження в правах студенти не-християни не мають. Однак не
можна також казати про рівноправність усіх: хоч Могилянка і позиціонує себе як світський заклад, та вона більш прихильно ставиться до християнських релігій (чого варте саме таке розмежування в рамках цієї статті :). Це не зовсім правильно: в сучасних умовах варто або рівною мірою забезпечити представлення усіх віросповідань, або взагалі ізолювати університет від їхнього впливу, зробити його виключно науковим закладом.

Кадри «в кадрі»

З початку навчального року багато чого змінилося на кафедрі української мови. Звідти пішли пані Федорів і пані Кобиринка, посаду завідувача покинула Лариса Масенко, а на її місце став раніше невідомий нікому зі студентів Василь Ожоган. Це, мабуть, схвилювало кожного, хто про це дізнався. По-перше, і Марія Федорів, що читала курс ділової української мови, і Галина Кобиринка, що викладала українську діалектологію та фонетику для філологів, мали гарну репутацію, бо добре розумілися в своїй справі, а до студентів були прихильними та добрими. По-друге, Лариса Масенко також мала гарну славу, її любили і поважали як студенти, так і колеги в університеті. По-третє, здивувало призначення Василя Ожогана відразу на таку високу посаду, адже обрання завідувача кафедри – це своєрідне визнання його академічного авторитету. А пан Ожоган такого авторитету в нашому університеті не встиг здобути, бо елементарно забракло часу.

               Пані Федорів люб’язно пояснила нам причину свого звільнення: «Через обставини, не залежні від нашого університету, цього року втричі скорочено курс "Ділової української мови". Це є зовнішня обставина, запроваджена ще попереднім складом Міністерства освіти й науки України - наголошую, ще попереднім. Оскільки курс скорочено, то це спричинило знову-таки, цілком об'єктивно, нестачу годин для планування навантаження викладачам. Це проблема, яку потрібно якось розв'язувати. Новий завідувач кафедри пропонував мені звільнитися, що дало би якусь кількість навантаження для розподілу іншим викладачам. Критерій формальний: я не є кандидатом наук, а в першу чергу треба забезпечувати годинами людей зі ступенями. Але паралельно із цим процесом я вступала до аспірантури. Вступила, а тому звільнилася сама. Підсумовуючи, я зараз не є викладачем кафедри, тому що я є аспірантом». Далі наводжу цитату пані Кобиринки: «На кафедрі української мови склалася плачевна ситуація з кількістю годин. Оскільки основне місце моєї роботи - Інститут української мови НАН України, тому я віддала свої години. Новий завідувач кафедри повідомив, що сумісники не працюватимуть на кафедрі - нова мітла мете по-новому».

               Отже, постає питання: чому така ситуація з кількістю годин? Оскільки пані Федорів наголосила, що курси скоротив ще попередній склад Міністерства освіти й науки, то зрозуміло, що це – не питання політики. Чому у МОН вирішили, що студентам більше не треба вивчати українську мову? Можливо, вони вважають, що вивченого в школі досить, аби бути освіченим мовцем?

               Продовжуючи тему звільнень і призначень, варто розповісти про Василя Ожогана. Отже, до Києва він переїхав ще рік тому, коли йому запропонували викладати в Національному авіаційному університеті. Доти він був завідувачем кафедри української мови факультету філології та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка, тобто досвід роботи на такій посаді він уже має. Викладав курс синтаксису студентам-філологам 3-4 курсу. Колеги з Кіровоградського університету гарної думки про нього: характеризують пана Ожогана як професійного й вимогливого викладача. Подібне ставлення до нього і з боку студентів: через те, що він вимагав систематично вчитися, знання після його курсу залишалися ґрунтовні.

-                      Добридень, Василю Михайловичу. Поділіться, будь ласка, своїми першими враженнями. Як Вам студенти? Робочий колектив?

Гадаю, ще рано щось казати про студентів, адже я викладатиму лише в наступному триместрі – тоді й познайомимося. Щоправда, дещо можу сказати про абітурієнтів. Улітку на прохання декана я два дні працював у приймальній комісії. З‑поміж рекомендованих до вступу на державну форму навчання (35 осіб), здається, вісім мали 200 балів з української мови та літератури, решта – переважно у межах 195–198. Це високі показники. Також я бачив письмові роботи тих, хто вступав на магістерські програми, - там теж дуже високий рівень. До нас ідуть найкращі. І це добре. Адже у Могилянці плекають національну еліту, яка спроможна буде фахово займатися розбудовою держави. Загалом же, наші студенти нагадують мені європейських – неформальний одяг, неформальні підходи… І водночас – самостійність, відкритість, незаанґажованість.
Я звернув увагу, що в Могилянці менше паперової творчості: електронний документообіг значно спрощує різні бюрократичні процеси. Мені це подобається. Імпонує і те, що в нашому університеті предмети викладають двома мовами – українською й англійською. Відтак, з одного боку, зміцнюється, поглиблюється зв’язок молоді з рідною країною (недаремно німецький філософ Г.-Ґ.Гадамер стверджував, що в реальному вимірі батьківщина – це “передусім мовна батьківщина”), а з іншого – відкриваються великі можливості для справжнього обміну між різними культурами.
Щодо моїх вражень про колектив, то мушу зазначити, що поки що проходжу початковий етап свого знайомства з ним. Для мене, як завідувача кафедри української мови, важливо співпрацювати із професіоналами, людьми, не байдужими до тієї справи, якою займаються, зацікавленими в постійному самовдосконаленні. Такі на кафедрі є. А це головне.

-                     А чи важко Вам далося рішення перебратися до Києва? Адже в Кіровограді лишилися друзі, колектив…

-   Важко було, звичайно, але життя так складається. Власне, я десь підсвідомо мріяв переїхати до Києва, оскільки тут живе і працює мій син. А мрії, як пересвідчився, деколи й збуваються. До речі, приїхавши до Києва, я не відразу став працювати в Могилянці. До цього я рік був професором Національного авіаційного університету.

-          Ви ставили собі за мету працювати тут?

-   Я про це так само мріяв. Але навіть і не думав, що стану завідувачем на кафедрі, бо сюди йшов як звичайний професор.  Натомість обставини так склалися, що неочікувано для себе я опинився на цій посаді.

-          Які перспективи в нашого університету? Особисто Ви бачите певний потенціал? Чи навпаки?

-   Як на мене, Києво-Могилянська академія має давню і величну історію свого розвитку.  Я вірю, що мине зовсім небагато часу, і наш університет увійде до списку найкращих європейських вищих закладів. Щодо найближчих перспектив кафедри української мови, то, по-перше, на нашій кафедрі немає спеціалізованої вченої ради з захисту кандидатських дисертацій з української мови. Ми хочемо створити таку раду, можливо, навіть уже цього навчального року. По-друге, ми маємо аспірантуру, однак ще немає докторантури. Ми вже отримали дозвіл звернутися до Міністерства освіти й науки України щодо цього питання. Якщо буде відкрито докторантуру, матимемо, так би мовити, замкнутий цикл: в одному університеті можна буде отримати звання бакалавра, магістра, кандидата наук і доктора.

            Це те найголовніше, що ми плануємо зробити найближчим часом.

-          Тобто Ви дивитеся з вірою в майбутнє?
-     Звісно.

Головною причиною того, що пані Масенко покинула цю посаду, вона називає брак часу
для наукової діяльності. Дев’ять років завідування - досить тривалий термін, і для неї такого
досвіду адміністративної діяльності вже достатньо. Пані Лариса спростувала будь-які
чутки щодо наявності прихованих мотивів: зокрема, її рішення піти жодним чином не стосується критики нинішнього міністра освіти. Адже про свою неприязнь до Табачника заявляла і
адміністрація Академії. Лариса Терентіївна також стверджує, що в будь-якому разі на її по-
саду призначили б пана Василя Ожогана, якого Сергій Квіт запропонував узяти на кафедру, оскільки він - доктор і професор, а чим більше у викладацькому складі осіб з таким ступенем і
званням, тим вищий рейтинг університету. Щоправда, ступінь доктора наук не завжди відповідає реальному науковому рівневі особи, але, як зазначає пані Лариса, вона сподівається, що нового завідувача кафедри це не стосується.

Зроблено в Україні

30 серпня 2010 року було висунуто проект Міністерства освіти та науки «Основні зміни до Умов прийому до вищих навчальних закладів у 2011 році», який має на меті ввести кілька нових норм вступу до ВНЗ. Дана стаття не має на меті аналіз цього документа. Моє завдання – висвітлити кілька найважливіших аспектів.

Спочатку про хороше. Пункт 9 даного проекту постановляє вищим школам запровадити попередню електронну реєстрацію заяв на вступ з подальшим поданням документів особисто. Така система може запобігти утворенню черг, в яких цьогоріч страждали абітурієнти. Адже прагнення навчатися у престижному університеті не одного вступника змусило ночувати прямо під цим самим університетом. Електронна ж реєстрація заяв дасть можливість більш-менш упорядкувати подачу документів.

Тепер про гірше. Пункт 7 пропонує переможцям олімпіад з профільних предметів нараховувати додаткові бали при вступі. Власникам диплома ІІІ ступеня належить отримати плюс 30 балів, ІІ – 40, І – 50. З одного боку, це є вагомим заохоченням для одинадцятикласників. З іншого ж, певно, всім відомо, що відбувається на шкільних олімпіадах. Рівень корупції був високим завжди, навіть у ті роки, коли перемога не давала переваг при вступі. Тепер же важко навіть уявити, які суми пропонуватимуть організаторам змагань з профільних предметів, аби заповітний диплом отримав той, хто не має досить знань, щоб стати студентом без «фори». Як на мене, то такі відзнаки зайві: адже за ідеальних умов власник такого диплома володіє справді винятковими знаннями. І саме вони мають стати його основою для успішного вступу. Але умови в нас далеко не ідеальні, бо є ж і 8-ий пункт.

Саме восьма пропозиція стала приводом до написання цього матеріалу. Адже тепер є можливість відкрито купувати бали. Це можна робити, сплачуючи рахунки за підготовчі курси. А навчальні години з цих курсів потім буде переведено в бонусні бали. На дошці оголошень біля 9-го корпусу читаємо: «50-69 навчальних годин – 6 балів, 70-99 – 8 балів, 100-149 – 15 балів, 150 і більше – 20 балів». Наприклад, на вечірніх курсах з математики 100 годин коштують 2350 грн. Тобто 15 балів з математики обійдуться абітурієнту в цю ж суму. Вочевидь, нашому університетові так бракує грошей, що він хапається за будь-яку можливість підзаробити. По-перше, цей проект ще не затверджено, а оголошення вже висять. А по-друге, наші підготовчі курси тепер, вочевидь, мають на меті набрати мисливців за балами, а не за знаннями. Шкода.

Таким чином, нововведення в освіті поступово комерціалізують її. Можливо, не за горами той час, коли освіта в нас стане майже європейською, і ми платитимемо за неї тисячі. Однак «там» це відбувається з видачею квитанції, а в нас це супроводжуватиметься лукавою посмішкою того, в чиї кишені перейшли ці тисячі: мовляв, буде зроблено.