Кадри «в кадрі»

З початку навчального року багато чого змінилося на кафедрі української мови. Звідти пішли пані Федорів і пані Кобиринка, посаду завідувача покинула Лариса Масенко, а на її місце став раніше невідомий нікому зі студентів Василь Ожоган. Це, мабуть, схвилювало кожного, хто про це дізнався. По-перше, і Марія Федорів, що читала курс ділової української мови, і Галина Кобиринка, що викладала українську діалектологію та фонетику для філологів, мали гарну репутацію, бо добре розумілися в своїй справі, а до студентів були прихильними та добрими. По-друге, Лариса Масенко також мала гарну славу, її любили і поважали як студенти, так і колеги в університеті. По-третє, здивувало призначення Василя Ожогана відразу на таку високу посаду, адже обрання завідувача кафедри – це своєрідне визнання його академічного авторитету. А пан Ожоган такого авторитету в нашому університеті не встиг здобути, бо елементарно забракло часу.

               Пані Федорів люб’язно пояснила нам причину свого звільнення: «Через обставини, не залежні від нашого університету, цього року втричі скорочено курс "Ділової української мови". Це є зовнішня обставина, запроваджена ще попереднім складом Міністерства освіти й науки України - наголошую, ще попереднім. Оскільки курс скорочено, то це спричинило знову-таки, цілком об'єктивно, нестачу годин для планування навантаження викладачам. Це проблема, яку потрібно якось розв'язувати. Новий завідувач кафедри пропонував мені звільнитися, що дало би якусь кількість навантаження для розподілу іншим викладачам. Критерій формальний: я не є кандидатом наук, а в першу чергу треба забезпечувати годинами людей зі ступенями. Але паралельно із цим процесом я вступала до аспірантури. Вступила, а тому звільнилася сама. Підсумовуючи, я зараз не є викладачем кафедри, тому що я є аспірантом». Далі наводжу цитату пані Кобиринки: «На кафедрі української мови склалася плачевна ситуація з кількістю годин. Оскільки основне місце моєї роботи - Інститут української мови НАН України, тому я віддала свої години. Новий завідувач кафедри повідомив, що сумісники не працюватимуть на кафедрі - нова мітла мете по-новому».

               Отже, постає питання: чому така ситуація з кількістю годин? Оскільки пані Федорів наголосила, що курси скоротив ще попередній склад Міністерства освіти й науки, то зрозуміло, що це – не питання політики. Чому у МОН вирішили, що студентам більше не треба вивчати українську мову? Можливо, вони вважають, що вивченого в школі досить, аби бути освіченим мовцем?

               Продовжуючи тему звільнень і призначень, варто розповісти про Василя Ожогана. Отже, до Києва він переїхав ще рік тому, коли йому запропонували викладати в Національному авіаційному університеті. Доти він був завідувачем кафедри української мови факультету філології та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка, тобто досвід роботи на такій посаді він уже має. Викладав курс синтаксису студентам-філологам 3-4 курсу. Колеги з Кіровоградського університету гарної думки про нього: характеризують пана Ожогана як професійного й вимогливого викладача. Подібне ставлення до нього і з боку студентів: через те, що він вимагав систематично вчитися, знання після його курсу залишалися ґрунтовні.

-                      Добридень, Василю Михайловичу. Поділіться, будь ласка, своїми першими враженнями. Як Вам студенти? Робочий колектив?

Гадаю, ще рано щось казати про студентів, адже я викладатиму лише в наступному триместрі – тоді й познайомимося. Щоправда, дещо можу сказати про абітурієнтів. Улітку на прохання декана я два дні працював у приймальній комісії. З‑поміж рекомендованих до вступу на державну форму навчання (35 осіб), здається, вісім мали 200 балів з української мови та літератури, решта – переважно у межах 195–198. Це високі показники. Також я бачив письмові роботи тих, хто вступав на магістерські програми, - там теж дуже високий рівень. До нас ідуть найкращі. І це добре. Адже у Могилянці плекають національну еліту, яка спроможна буде фахово займатися розбудовою держави. Загалом же, наші студенти нагадують мені європейських – неформальний одяг, неформальні підходи… І водночас – самостійність, відкритість, незаанґажованість.
Я звернув увагу, що в Могилянці менше паперової творчості: електронний документообіг значно спрощує різні бюрократичні процеси. Мені це подобається. Імпонує і те, що в нашому університеті предмети викладають двома мовами – українською й англійською. Відтак, з одного боку, зміцнюється, поглиблюється зв’язок молоді з рідною країною (недаремно німецький філософ Г.-Ґ.Гадамер стверджував, що в реальному вимірі батьківщина – це “передусім мовна батьківщина”), а з іншого – відкриваються великі можливості для справжнього обміну між різними культурами.
Щодо моїх вражень про колектив, то мушу зазначити, що поки що проходжу початковий етап свого знайомства з ним. Для мене, як завідувача кафедри української мови, важливо співпрацювати із професіоналами, людьми, не байдужими до тієї справи, якою займаються, зацікавленими в постійному самовдосконаленні. Такі на кафедрі є. А це головне.

-                     А чи важко Вам далося рішення перебратися до Києва? Адже в Кіровограді лишилися друзі, колектив…

-   Важко було, звичайно, але життя так складається. Власне, я десь підсвідомо мріяв переїхати до Києва, оскільки тут живе і працює мій син. А мрії, як пересвідчився, деколи й збуваються. До речі, приїхавши до Києва, я не відразу став працювати в Могилянці. До цього я рік був професором Національного авіаційного університету.

-          Ви ставили собі за мету працювати тут?

-   Я про це так само мріяв. Але навіть і не думав, що стану завідувачем на кафедрі, бо сюди йшов як звичайний професор.  Натомість обставини так склалися, що неочікувано для себе я опинився на цій посаді.

-          Які перспективи в нашого університету? Особисто Ви бачите певний потенціал? Чи навпаки?

-   Як на мене, Києво-Могилянська академія має давню і величну історію свого розвитку.  Я вірю, що мине зовсім небагато часу, і наш університет увійде до списку найкращих європейських вищих закладів. Щодо найближчих перспектив кафедри української мови, то, по-перше, на нашій кафедрі немає спеціалізованої вченої ради з захисту кандидатських дисертацій з української мови. Ми хочемо створити таку раду, можливо, навіть уже цього навчального року. По-друге, ми маємо аспірантуру, однак ще немає докторантури. Ми вже отримали дозвіл звернутися до Міністерства освіти й науки України щодо цього питання. Якщо буде відкрито докторантуру, матимемо, так би мовити, замкнутий цикл: в одному університеті можна буде отримати звання бакалавра, магістра, кандидата наук і доктора.

            Це те найголовніше, що ми плануємо зробити найближчим часом.

-          Тобто Ви дивитеся з вірою в майбутнє?
-     Звісно.

Головною причиною того, що пані Масенко покинула цю посаду, вона називає брак часу
для наукової діяльності. Дев’ять років завідування - досить тривалий термін, і для неї такого
досвіду адміністративної діяльності вже достатньо. Пані Лариса спростувала будь-які
чутки щодо наявності прихованих мотивів: зокрема, її рішення піти жодним чином не стосується критики нинішнього міністра освіти. Адже про свою неприязнь до Табачника заявляла і
адміністрація Академії. Лариса Терентіївна також стверджує, що в будь-якому разі на її по-
саду призначили б пана Василя Ожогана, якого Сергій Квіт запропонував узяти на кафедру, оскільки він - доктор і професор, а чим більше у викладацькому складі осіб з таким ступенем і
званням, тим вищий рейтинг університету. Щоправда, ступінь доктора наук не завжди відповідає реальному науковому рівневі особи, але, як зазначає пані Лариса, вона сподівається, що нового завідувача кафедри це не стосується.